Природні зони Африки

В Африці формуються природні зони екваторіального (вологих вічнозелених екваторіальних лісів), субекваторіального (перемінно вологих листопадних лісів, саван і рідколісь), тропічного (тропічні напівпустелі і пустелі) і субтропічного (субтропічних жорстколистяних вічнозелених лісів і чагарників) географічних поясів.

Розміщення природних зон в Африці е симетричним: по обидві сторони від екватора зони закономірно змінюють одна одну. Проте в зональній структурі Північної і Південної Африки є відмінності. У ширшій рівнинній північній частині материка природні зони витягнуті майже чітко із заходу на схід. Більшу частину території тут займає - зона тропічних пустель.

Південна Африка мав значну контрастність у рельєфі, що вплинула на формування зональних природних комплексів. Вплив повітряних мас з океанів та їх взаємодія виявляються й у внутрішніх частинах південної половини материка, особливо влітку. Тому кількість опадів змінюється у напрямку від океанічного узбережжя до центральних западин і ніде не досягає таких малих величин, як на півночі. Цим зумовлене розміщення у внутрішніх западинах посушливих зон: сухих саван і напівпустель. На сході вони змінюються зонами вологих саван і тропічних лісів, а на заході розміщена пустеля Наміб.У високо піднятих ділянках плоскогір'їв і гір виражена висотна поясність.

Акації 

Баобаб

Вельвічія 

Мангрові ліси

Муха цеце

Деревовидні папороті

Лаврове дерево 

Олеандр

Срібляста горила 

Мамба 

Носорог

Слон

Африканський страус 

Поверхневі води Африки

Для Африки в цілому характерний великий річний стік (5390 км'), за обсягом якого вона поступається лише Азії і Південній Америці. Річкова мережа найбільш густа в екваторіальному кліматі; у пустелях і на піщаних рівнинах Калахарі рік майже немає. Континентальний вододіл проходить уздовж східної піднесеної частини Африки, у зв'язку з чим басейну Атлантичного океану належить 36,5% площі Африки, басейну Індійського океану 18,48%, басейну Середземного моря 14,88%. Стік здійснюється в основному п'ятьма головними ріками: Конго, Нілом, Нігером, Замбезі і Оранжевою, басейни яких охоплюють близько 1/3 площі Африки. З них Конго за обсягом річного стоку (1230 км') поступається лише Амазонці, а Ніл — найдовша ріка на землі (6671 км). Безстічні басейни й області внутрішнього стоку охоплюють 30,5% площі Африки. У результаті підвищення сухості клімату скорочувалися в розмірах або зникали стародавні озера, в які стікали стародавні ріки.

В Африці виділяють ріки таких типів: 1 — екваторіальний тільки з дощовим живленням і рівномірним стоком; 2 — суданський (найбільш поширений) з перевагою дощового живлення і літнього й осіннього стоків; 3 — сахарський, до якого належать тимчасові або епізодичні водотоки (у Сахарі називаються уедами); 4 — середземноморський з дощовим і частково сніговим живленням і різким скороченням або припиненням літнього стоку. Усі великі ріки Африки — транзитні, мають складні режими. Майже всі великі озера Африки лежать у тектонічних западинах на Східно-Африканському плоскогір'ї; вони довгі, вузькі і дуже глибокі. Озеро Танганьїка — друге у світі за глибиною (1435 м) після Байкалу. Найбільше в Африці озеро Вікторія (площа 68 тис. км²) — друге після озера Верхнього (США) прісноводне водоймище Землі. Озеро Тана, утворене в результаті підгачування долини лавовим потоком, — найбільше на Ефіопському нагір'ї.

 Ніл– єдина річка Африки, що перетинає Сахару і є джерелом життя у безводній пустелі.

Нігер дугою вигинається на північ, підступаючи до Сахари.

Замбезі – найбільша з річок Африки, які впадають в Індійський океан.

Оз.Танганьїка  найглибше в Африці. 

Оз.Вікторія – найбільше за площею в Африці. 

Оз.Чад – найдавніше та мілководне.

Оазис

Африка - улюблениця Сонця

Африка – другий за розмірами материк світу. ЇЇ називають улюбленицею Сонця. Справді, крім вулканічного масиву Кіліманджаро, там ніде немає багаторічних снігів і льодовиків. Через центральну частину материка проходить екватор. Тут Сонце протягом року знаходиться близько до зеніту, щодня йдуть дощі. На південь та північ від екватора, в районі тропіків, лежать пустелі, де іноді роками не випадають дощі. Пісок нагрівається так, що в ньому можна пекти яйця. 

Найважливішим кліматотвірним чинником є кількість сонячного тепла, яке отримує земна поверхня. Внаслідок розташування Африки обабіч екватора між тропіками (тобто в межах жаркого теплового поясу), вона дістає більше за інші материки сонячного тепла. Тому на більшій її частині середня температура будь-якого місяця вища за +20 0С. І саме поблизу міста Тріполі було зареєстровано найвищу на земній кулі температуру повітря +57,8 0С.

місто Тріполі
Клімат різних частин материка відрізняється, головним чином, за кількістю і режимом опадів.
У той же час у горах, розташованих поза жарким поясом на околицях материка, взимку бувають морози більш як –10 0С і випадає сніг. Однак холодних, звичних для нас зим, в Африці не буває. Зима і літо різняться між собою, здебільшого, умовами зволоження. Літо – майже повсюдно сезон дощів, зима – бездощовий сезон. Виключенням є район екватора, де опади випадають цілорічно, та пустелі, де дощів немає ні влітку, ні взимку.

Важливим кліматотвірним чинником є циркуляція повітряних мас. В  екваторіальній частині Африки, де панують вологі екваторіальні маси, випадає велика кількість опадів – до 3 000 мм за рік. У тропічних широтах, де панують сухі тропічні повітряні маси, опадів випадає дуже мало – до 300 мм за рік. Над материком дмуть постійні вітри – західні та пасати, які приносять або сухе континентальне повітря, або вологе морське.

Суттєвий вплив на формування клімату здійснює підстильна поверхня (рельєф, течії). Так, вершини високих вулканів Кенія і Кіліманджаро, не зважаючи на розташування поблизу екватора, вкриті багаторічними снігами. Холодні океанічні течії, що омивають береги Африки, не сприяють утворенню опадів.

Вулкан Кенія

Вулкан Кіліманджаро

Місце, де екватор перетинає Африку 

Пустеля 

Дослідники Африки

Дослідники Африки

Африка була відкрита самими африканцями. Так, у Стародавньому Єгипті ще задовго до нашої ери нагромаджувалися перші знання про материк. Відомо, що 3,5 тис. років тому єгиптяни здійснювали далекі плавання вдовж берегів Червоного моря на південь. Фараони посилали своїх підданих у країну Пунт (нині Ефіопія і Сомалі), звідки привозилися слонова кістка, золото, цінні породи дерев. Найзначніші географічні відкриття у VІ ст. до н. е. зробили фінікійці, які були відважними моряками. У ті часи ще ніхто не знав, що Африка з усіх сторін омивається водою. За три роки вони обігнули Африку, довівши, що вона зусібіч оточена водою.

 Натомість для європейців і азіатів Африка, яка була найближчим сусідом Євразії, протягом багатьох віків залишалася таємничою. Грекам, римлянам, арабам  вона уявлялася островом чи півостровом, приєднаним до Азії, що простягнувся аж до екватора. Багато віків існувало переконання, що життя в жаркому екваторіальному кліматі неможливе, сонце там обпалює людей до чорного кольору, а море кипить і випаровується.

З VII ст. арабські купці перетинали Сахару і екватор. Пізніше арабські мандрівники відкрили Коморські острови, а в ІХ ст. досягли Мадагаскару. Відомий вам уже марокканський мандрівник Ібн Баттута у ХІV ст. під час своїх численних подорожей перетнув Сахару та дослідив узбережжя Східної Африки і Західний Судан. 

У XV ст. чималі зусилля для дослідженні берегової лінії Африки доклали португальські мореплавці, які шукали морський шлях до Індії. У 1488 р. Бартоломеу Діаш проплив уздовж західного узбережжя Африки і досягнув її південних околиць. Він відкрив миси Доброї Надії і Агульяс.

 Бартоломеу Діаш

Через 10 років потому відкриття південних берегів Африки продовжив Васко да Гама. Так „розвідники Індії” встановили обриси Африканського континенту. Португальці привезли в Європу перших чорношкірих африканців-рабів. Згодом работоргівлею почали займатися голландці, англійці та ін. Це був ганебний і жорстокий період в історії людства. 

 Васко да Гама

Натомість внутрішні райони материка залишалися невідомими. У ХІХ ст. англійський лікар Давид Лівінгстон перетнув Південну Африку із заходу на схід.  Захопившись вивченням природи, він здійснив плавання по річці Замбезі, відкрив на ній великий водоспад Вікторія, дослідив озера Ньяса і Танганьїка,  описав рослини і тварин. У 1849 р. Лівінгстон перетнув Калахарі і встановив, що це – не пустеля, а напівпустеля. Вражає точність, з якою лікар, не маючи спеціальної географічної підготовки, наніс об’єкти на карту. Лівінгстон дуже хотів знайти витоки Нілу, але тяжко захворів і помер.

  Давид Лівінгстон

Досліджував далеку Африку і наш земляк Єгор Ковалевський, який здобув освіту у Харкові. У 1847–1848 рр. його, гірського інженера, відрядили в Єгипет для допомоги у пошуках родовищ золота. Виконавши своє завдання, він багато  подорожував. Ковалевський описав рельєф маловідомого тоді Ефіопського нагір’я. Він першим припустив, що головним джерелом Нілу є не Голубий, як тоді вважали географи, а Білий Ніл, верхів’я якого слід шукати в екваторіальних районах Африки. Талановито написаними дорожніми замітками мандрівника зачитувався сам Тарас Шевченко.

Єгор Ковалевський